Що не так в українській юридичній освіті: погляд випускника 
Марта Галабала, помічник юриста Юридичної компанії «Правовий Альянс»
Опубліковано: Правовий Тиждень, №24 (150), 16-06-2009

У той час, коли визнані університети світу удосконалюються та виходять на новий рівень надання освітніх послуг, українські вищі навчальні заклади через низку причин не можуть досягти їх рівня конкурентоспроможності. Щороку переглядаємо вітчизняні та іноземні рейтинги університетів та правничих шкіл, зокрема Європи та Америки, і не знаходимо наші навіть у 200 найкращих. Одразу випливає запитання — чому найкращі ВНЗ України не визнані міжнародною освітньою спільнотою?

Зовнішньо університетські причини. Виходячи з досліджень українських правників, які прискіпливо досліджують систему юридичної освіти в Україні з такими ж за кордоном, ми можемо стверджувати, що в Україні через здійснення «державного регулювання» системи вищої юридичної освіти кожен окремий університет не може вийти на належний рівень конкурентоспроможності з іншими університетами світу. Рейтинговість ведеться за окремими університетами, а не за системами освіти. «Держава взяла на себе функцію контролю за якістю юридичної освіти, однак державних стандартів вищої юридичної освіти поки що не затверджено. Відтак предметом найбільшої стурбованості навчальних закладів (особливо недержавних) є втручання держави у сферу освіти, а держави в свою чергу — пошук гармонійної міри урегульованості суспільних відносин у сфері освіти з метою навчання, виховання, професійної правової підготовки громадян України, та, зокрема, створення умов для самореалізації особистості, забезпечення потреб суспільства й держави в кваліфікованих фахівцях у галузі права» — стверджує відомий український правник, з твердженням якого не має підстав не погодитись. На мою думку, слід надати найбільшим вітчизняним університетам автономію для того, щоб вони самостійно вирішували власні труднощі без вказівки міністерства, у підпорядкуванні якого вони перебувають, враховуючи усі їхні особливості для того, аби розвивалося здорове конкурентне середовище. Але при такій постановці питання постає питання повного реформування освіти у напрямку створення лише платного навчання для студентів з огляду на потребу забезпечення фінансової незалежності університетів. І звідси випливає, що уся система освіти в Україні повинна змінитися — жодних державних місць при вступі, жодного впливу на приймальну комісію. На противагу повинні створюватися фонди, які б давали можливість найбільш здібним студентам навчатися безкоштовно.

Безпосередньо я стикнулася з проблемами, які виникли у зв'язку з впровадженням в життя вищим навчальним закладом, в якому я навчалася, Наказу міністерства освіти та науки1, які стосувалися вступу в магістратуру. У цьому нормативно-правовому акті зазначено, що положення застосовуються і до студентів, що безпосередньо навчаються у навчальних закладах для здобуття ступеню магістра/спеціаліста. Звідси випливає, що адміністрація університету, слідуючи наказам Міністерства, встановлювала умови навчання, що кардинально відрізнялися від умов навчання, які були закріплені у контрактах, укладених між студентами та університетом на момент вступу. На щастя, студенти у цій ситуації зайняли активну позицію та Наказ частково скасували, що дозволило уникнути ще одних не передбачених при вступі на перший курс вступних випробувань до магістратури.

Цей випадок є яскравим прикладом видання нормативно-правового акту державним органом, який повинен поступово, враховуючи особливості вищої освіти змінювати та реформувати її.

Також хотілося б звернути увагу на власне впровадження болонської системи освіти у юридичних школах. Тут знову гостро постало питання про впровадження нововведень, які наші вищі освітяни впроваджують у життя. Знову шаблонність для кожного вищого навчального закладу, створення тестувань, коли основне в навчанні студента правника повинно бути здобуття вмінь критично мислити, аналізувати ситуацію та давати свої висновки з цього приводу.

З приводу власне юридичної освіти слід зазначити, що позиція Кабінету Міністрів України полягає у такому: зміст і якість юридичної освіти не відповідають сучасним потребам суспільства та навчальні заклади, котрі готують висококваліфікованих правознавців, можна перелічити на пальцях. Отже йдеться про кризу юридичної освіти. Втім, існують й інші думки. Вказується, що проблема юридичної освіти є «роздутою», і що насправді «криза юридичної освіти — це криза керівництва нею» — стверджують юристи-науковці, які безпосередньо стикнулися з проблематикою юридичної освіти в Україні.

Внутрішньо університетські. Навіть у найкращому вітчизняному ВНЗ спудей може не отримати очікувану якість освіти враховуючи корупцію, застарілість управління, предмети, які даються на вивчення, та ряд інших факторів. У зв'язку з цим переваги при прийманні на роботу мають випускники, що отримали іноземний диплом, зокрема LLM.

Також внутрішньою причиною є недосконалість системи дисциплін, які український студент повинен пройти не враховуючи його власних уподобань. Мені здається, що система вибору дисциплін студентом повинна бути запроваджена, адже кожна галузь права є широкою та може мати велику кількість підгалузей, які б були цікаві для вивчення. Звісно, основні дисципліни, такі, як Теорія держави та права, Історія держави ти права, Цивільне право та декілька інших повинні бути пройдені та опрацьовані студентом, у цьому і заключається отримання вищої освіти для того, щоб вийти з університету з необхідним багажем знань.

Ще одна глобальна причина, наважуся сказати, більшості юридичних факультетів українських ВНЗ є застарілість поглядів на викладання у професорсько-викладацькому складі. Велика кількість українських світил вітчизняної науки не схильні до глобальних змін у вищій правовій освіті, тому враховуючи їх думку з приводу нововведень зазвичай отримуємо негативну відповідь.

Ця сукупність факторів і впливає на рейтингову конкурентоспроможність вищих навчальних закладів, бо окремо кожен ВИЩ не може змінити систему в середині для впевненого поступу вперед до кола визнаних Європейських університетів. Крім того, можна і піддати сумнівам повну об'єктивність таких рейтингів беручи до уваги їх неофіційність. Зокрема, в Україні не існує жодного офіційного рейтингу, який би міг виставити юридичні школи України у список по висхідній за якістю наданих освітніх послуг. Це спричинене складністю проведення об'єктивного дослідження кожного вищого навчального закладу, у якому є юридичний факультет або правова спеціалізація цілого ВНЗ. Такі неофіційні рейтинги здебільшого встановлюють роботодавці, які при прийняті на роботу випускника юридичного факультету за багажем знань та навичок оцінюють «як навчили студента». У цілому високо котуються ті навчальні заклади, які існували ще до 1991 р. — «старожили» української юридичної освіти. До речі, опитування журналу «Деньги» №12(78) 20.03.2008, показало, що в Україні найкращу юридичну освіту можна отримати в:

1. КНУ ім. Шевченка;
2. Києво-Могилянській академії;
3. Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого;
4. Київському національному економічному університеті (рік створення 1661);
5. Львівському національному університеті ім. Івана Франка.

Мова вже не йде про наявність українських вищих навчальних закладів у міжнародних рейтингах, таких як http://www.topuniversities.com у 200 найкращих, а серед юридичних навчальних закладів за рейтингом http://grad-schools.usnews.rankingsandreviews.com/best-graduate-schools/top-law-schools/rankings взагалі жодного східноєвропейського університету немає. Об'єктивність цих рейтингів оцінюють неоднозначно. Деякі експерти називають «проблематичними» і «невсебічними». Суспільство ж сприймає рейтинги, як і інші рейтинги, стримано, за винятком, звичайно, тих випадків, коли «улюблена» правнича школа посідає високе місце (а це — чинник, який впливає на почуття власної гідності студента-випускника). Так чи інакше, рейтинги читають, на них орієнтуються, до них «прислухаються» як майбутні студенти, адміністратори юридичної освіти, так і роботодавці.

Україна у міру свого виходу на світовий економічний ринок створює і внутрішні передумови для того, щоб впевнено зайняти своє належне місце. Це стосується і українських вищих навчальних закладів правового спрямування та юридичні факультети класичних університетів.

Не зважаючи на недосконалість української вищої освіти, яка, як на мій погляд є застарілою та не відповідає вимогам ринку праці, які існують на даний момент, слід зазначити, що поступово з'являються українські першопрохідці у якості системи освіти. Закінчення державного регулювання реформування вищої освіти закінчиться реформуванням системи надання освітніх послуг кожним університетом зокрема, враховуючи усі внутрішні особливості та займаючи, на мою думку, чільне місце серед світових вищих навчальних закладів.

Реформування вищої освіти в Україні проходить певний період, коли з радянської системи перебудовуємося на значно іншою за структурою, особливостями та цінностями західної, європейської вищої освіти.

Для того, щоб українські правничі школи стали визнаними, потрібно орієнтуватися на те, що слід юридичну вищу освіту зблизити з практикою юриста, для того, щоб виходячи з дипломом з університету випускник відчував себе впевнено у будь-якій юридичній фірмі. Звідси випливає і зміна системи викладання, упровадження системи вибору предметів, більша орієнтованість предметів на розвиток аналітичних якостей у студентів, застосування практики іноземних ВНЗ вибору предметів, розвиток інфраструктури кожного окремого університету. І ще важливим фактором розвитку юридичної освіти України має бути поступове розумне реформування державою такої системи освіти з врахуванням українських особливостей розвитку та адаптації законодавства України до законодавства Європейського союзу.

Думаю, що через десяток років, здібний абітурієнт при виборі вищого навчального закладу, у якому він захоче отримати юридичну освіту, буде у першу чергу робити свій вибір серед українських ВНЗ, диплом якого буде цінуватися у будь-якій країні Європи, а у кращому випадку у світі загалом.