Судова практика розгляду справ, пов'язаних зі стягненням санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Алексей Бежевец, партнер Юридической компании «Правовой Альянс»

Опубликовано: Лига.Блоги

Це питання має бути цікавим усім підприємствам, на яких за штатним розписом працює більше ніж 8 осіб. Особливо актуальним питання стає для підприємств, де кількість працюючих вимірюється тисячами.
Згідно з Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі — Закон), підприємства (установи, організації), які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом (4%), щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (установі, організації), за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені (виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки НБУ) на повну суму недоїмки за весь її строк.
Законом також передбачено, що Фонд соціального захисту інвалідів, його відділення (далі — Фонд) мають право захищати свої права та законні інтереси, у тому числі в суді. У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням господарського суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства (установи, організації).
При дослідженні судової практики за позовами Фонду було виявлено різне тлумачення судами законодавства. Узагальнюючи, слід виділити наступні проблемні питання:

Питання юрисдикції справ. Наразі практика з цього приводу склалася і справи за позовами Фонду розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Строки застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачені ст. 250 ГК України. Питання було вирішено шляхом внесення змін до Закону, згідно з якими до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

Визначення предмету доказування (наявність вини тощо). Це питання видається ключовим. Має місце практика, за якої якщо роботодавець вжив усіх заходів для недопущення господарського правопорушення, то суди визнають незаконним застосування адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу і відмовляють в задоволенні позову. Проте, існує також значна кількість судових рішень, в яких суди підтримали протилежну позицію, за якої підприємство не звільняється від обов'язку сплачувати штрафні санкції, оскільки норми Закону на ставлять обов'язок підприємства у залежність від будь-яких обставин, з яких інвалід не працює на підприємстві.

Визначення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Зокрема, цікава практика склалася при вирішенні питання розрахунку кількості робочих місць роботодавцями, в яких більшість посад пов'язані з важкими умовами праці і на яких праця інвалідів фактичноне можлива. Це питання зачепило перш за все підприємства вугільної та гірничодобувної промисловості. В одних випадках суди вважають, що норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів повинен розраховуватися із тієї кількості робочих місць, які не пов'язані із шкідливими умовами праці, в інших випадках — у загальному порядку. Цікаво розібратися в обґрунтуванні цих позицій.

Прихильники першої позиції наводять наступні аргументи.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України "Про охорону праці", підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників. Статтею 5 цього Закону передбачено також, що умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Працівнику не може пропонуватись робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я.
Відповідно до вимог статті 17 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці.
Відповідно, в умовах, коли специфіка підприємства зумовлює пов'язаність переважної більшості посад на підприємстві з особливо шкідливими та небезпечними умовами праці, де заборонена праця інвалідів, праця інвалідів має використовуватися на такому підприємстві з урахуванням такої специфіки. При визначенні нормативу для працевлаштування інвалідів слід враховувати лише ту кількість робочих місць, які не пов'язані з шкідливими важкими та небезпечними умовами праці, що визначаються в порядку, встановленому законодавством України: Законом України "Про охорону праці", Законом України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення".
Такої позиції дотримувався суд при розгляді справи за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю фірми "Антарес" про стягнення штрафних санкцій за невиконання нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів в 2004 році.
Аналогічна правова позиція викладена також у Постанові Вищого господарського суду України від 28.09.2004р. по справі № 23-12/429-03-10101 за позовом Одеського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів до Іллічівського морського торговельного порту про стягнення штрафних санкцій.

Проте, наразі більшість судів при розгляді таких справ поділяє іншу позицію, яка полягає в наступному.
На законодавчому рівні імперативно визначено єдиний для всіх роботодавців норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів та порядок його обчислення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», норматив робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, порядок його встановлення визначається виключно цим Законом. Якщо іншими законами встановлюються нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, або порядок їх встановлення, відмінні від зазначених у цьому Законі, застосовуються положення цього Закону.
Так, у справі за позовом Донецького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до АТЗТ "Спецбуд "Донкоксохімбуд" про стягнення штрафних санкцій за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2004 році суди усіх інстанцій не прийняли до уваги посилання відповідача на те, що згідно специфіки діяльності відповідача більшість посад на підприємстві пов'язана з важкими та небезпечними умовами праці, де заборонена праця інвалідів. Так само не були взяті до уваги посилання відповідача на те, що при визначенні нормативу для працевлаштування інвалідів слід враховувати лише ту кількість робочих місць, які не пов'язані зі шкідливими умовами праці, оскільки зазначене не передбачено законом.

Аналогічна позиція відображена у Постанові Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 27.11.08 по справі №22а-7817/08, якою задоволено вимоги Фонду про стягнення з гірничодобувного підприємства штрафних санкцій за недотримання нормативів працевлаштування інвалідів відповідно до Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".
Як підсумовано в узагальненнях судової практики з цих питань Вищого адміністративного суду України від 23.08.2007 року (викладені у "Довідці про результати вивчення та узагальнення судової практики застосування статей 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"), неузгодженість між вимогами Закону „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" та Закону України "Про охорону праці" не вирішена. Водночас, спеціальні закони не приведені у відповідність до внесених змін (в редакції Закону „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 31.05.2005), що може стати підставою для різного їх правозастосування.

Аналіз положень Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні " дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування. Це підтверджується і змістом абзацу другого пункту третього Положення про Фонд соціального захисту інвалідів (затверджений постановою Кабінету Міністрів України N 1434 від 26 вересня 2002 року), згідно з яким завданням Фонду є здійснення контролю за додержанням підприємствами нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів. Таку позицію розділив також Вищий господарський суд України при перегляді справи № 23-12/429-03-10101 за позовом Одеського обласного відділення Фонду України соціального захисту інвалідів до Іллічівського морського торговельного порту про стягнення штрафних санкцій.

В свою чергу, було б цілком логічним зважати також на загальну кількість інвалідів, які наявні в регіоні діяльності підприємства та кількість інвалідів, які потребують в такому регіоні працевлаштування. Видається позбавленим як правового змісту, так і логіки стягнення санкцій за не створення місць для працевлаштування інвалідів в кількості інвалідів, яка фактично не існувала в регіоні. Судом не може бути покладено на відповідача відповідальність за працевлаштування осіб яких не існувало в природі, тобто зобов'язано до виконання дій які не могли бути реалізовані та їх виконання не було передбачено нормою статті 18 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".