Об’єкти соціально - побутового призначення: чи буде нова хвиля приватизації?
Ірина Пустовітенко, Партнер Юридичної  компанії «Правовий Альянс»
Опубликовано: Юридична газета -2004- № 6 (18)

Тема власності - вічна тема. Право власності, певно, найбільш істотне і вагоме право після права на життя. Природне право.

Російський філософ І. Ільїн колись сказав: "Ідея приватної власності аж ніяк не вигадана довільно лукавими і жадібними людьми, як наївно вважали Руссо і Прудон. Навпроти, вона вкладена в людину і підказана їй своєю природою".

Думка не нова, але завжди актуальна.

Цікаво, що ні юристи-теоретики, ні юристи-практики ніяк не можуть визначитися, до якої ж категорії - економічної або політичної належить таке ключове для юристів та економістів поняття, як форми власності, що існують у державі.

У новому Цивільному кодексі України теоретики вихід знайшли - про форми власності просто "забули" згадати. Який знайдуть вихід із положення практики - поки невідомо.

І нехай нас бентежать дискусіями на тему "а чи існує в нас колективна власність", немає жодних сумнівів у тому, що приватна власність все ж таки існує, а про існування державної власності нам не дадуть забути.

У підручнику з цивільного права студенти першого курсу юридичного факультету прочитають про те, що право власності в держави виникає, зокрема, у результаті націоналізації. Про те, скільки разів може проводитися націоналізація в правовій державі, їм не викладають. Немає в підручниках і терміна "реприватизація". Зате про це багато йдеться.

Але нині є привід порадіти за дійсно правові рішення незалежного суду в державі, яка прагне стати правовою. Звичайно, йтиметься про право власності.

ОДНОГО РАЗУ В УКРАЇНІ...

У 60-і - 70-і роки чимало великих державних підприємств і об'єднань за рахунок коштів фонду соціального розвитку й аналогічних йому фондів активно вели будівництво об'єктів соціально-побутового призначення: жилі будинки, дитячі садочки (або комбінати, як тоді називали), гуртожитки. Пансіонат, будинок відпочинку, дитячий оздоровчий табір, особливо на Чорноморському узбережжі, завжди були найбільш цікавими об'єктами такого "відомчого" будівництва. Будували "для себе", заохочували ударників, оздоровлювали працівників зі шкідливими умовами праці, піклувалися про дітей.

Початок 90-х. Трудові колективи державних підприємств об'єднуються в організації орендарів. На базі орендованого майна створюються орендні підприємства.

4 березня 1992 р. Президент України з метою створення в країні багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки підписує Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств". Закон гарантує здійснення приватизації на принципах законності, надання пільг на придбання державного майна членами трудових колективів приватизованих підприємств, безкоштовної передачі частини державного майна кожному громадянину України.

Трудовий колектив великого виробничо-будівельного об'єднання в м. Запорожжі скористався наданим йому правом і створив організацію орендарів, з яким Фонд держмайна України уклав договір оренди цілісного майнового комплексу об'єднання. За актом прийому-передачі організації орендарів, крім об'єктів виробничого призначення, у складі орендованого майна передані також і об'єкти соціально-побутового призначення, зокрема, майно дитячого оздоровчого табору в м. Алушта.

Відповідно до умов договору оренди орендар приймає рішення про викуп орендованого майна. Договір містить тільки одне застереження щодо майна, яке не підлягає викупу - це акції, частки, паї, якими володіє орендар у статутних фондах інших юридичних осіб. Інших застережень договір не містить.

На підставі методики оцінки вартості об'єктів приватизації та оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 522 від 2 вересня 1992 р., у липні 1993 р. була проведена інвентаризація й оцінка майна, що підлягає викупу. При цьому ціна приватизованого майна була визначена з урахуванням пільги, передбаченої ст. 24 Закону України "Про приватизацію державного майна", тобто за мінусом вартості майна, що становить об'єкти соціально-побутового призначення.

На умовах договору оренди сторонами - Фондом державного майна України й організацією орендарів - 15 вересня 1993 р. укладений договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу орендного підприємства, зданого йому в оренду з викупом. Орендному підприємству видане свідоцтво про право власності на майно цілісного майнового комплексу. У встановленому порядку орендне підприємство перереєстроване в закрите акціонерне товариство.

У 1998 р. Фонд державного майна України з метою упорядкування обліку приватизованого державного нерухомого майна видає наказ № 1450 про затвердження порядку підтвердження права власності на нерухоме майно. Відповідно до п. 3.2 Указу від 22 липня 1998 р. юридичні особи, створені на базі об'єкта, приватизованого як цілісний майновий комплекс шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом, викупу державного майна, зданого в оренду з викупом, мають право звернутися в державний орган приватизації за одержанням переліку нерухомого майна, що приватизовано в складі ЦМК.

Відповідно до встановленого порядку ЗАТ „К" звертається до Фонду державного майна України й одержує підтверджуючий перелік, що містить, зокрема, відомості про майно дитячого оздоровчого табору, приватизованого в складі іншого майна будівельного об'єднання. Дитячий оздоровчий табір реєструється як структурний підрозділ ЗАТ.

Стаття 4 Закону України "Про власність" визначає: власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і має право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

З нормою, встановленою ст. 49 Закону України "Про власність", не знайома тільки дитина: "Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом". Це аксіома. Для всіх. Окрім, хіба що, Фонду державного майна.

14 червня 2001 р. ФДМУ видає наказ про створення комісії з оцінки цілісного майнового комплексу державного підприємства (?) дитячого оздоровчого табору, а 1 вересня 2001 р. на підставі його ж листа-доручення від 16 серпня 2001 р. Фонд майна АР Крим укладає договір оренди цілісного майнового комплексу цього дитячого оздоровчого табору з третьою особою - ТОВ „В". Думкою ЗАТ, правопопередниками якого цей об'єкт побудований і приватизований, при цьому ніхто не поцікавився.

У ВЛАСНІСТЬ ЧИ В КОРИСТУВАННЯ?

За захистом свого порушеного права власності ЗАТ „К", природно, звернулося в господарський суд. Позов про визнання недійсним договору оренди, укладеного неналежним власником, розглядався неодноразово. Всіма інстанціями господарських судів.

Натомість рішенням господарського суду АР Крим у позові про визнання недійсним договору оренди між Фондом майна АРК і ТОВ „В" власникові - ЗАТ „К" - було відмовлено.

Постановляючи рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що об'єкт оренди - дитячий оздоровчий табір - є самостійним майновим комплексом і не був викуплений позивачем за договором купівлі-продажу цілісного майнового комплексу будівельного об'єднання, а лише переданий у користування на підставі ст. 24 Закону України "Про приватизацію державного майна" як об'єкт соціально-побутового призначення. Безоплатна ж передача майна в силу ст.ст. 1, 2, 15 Закони України "Про приватизацію майна державних підприємств" не породжує прав власності.

Однак в апеляційній інстанції юристам компанії "Правовий Альянс", яка представляла інтереси ЗАТ „К", вдалося довести, що судом першої інстанції були неповно досліджені всі матеріали справи і неправильно застосовані норми матеріального права, а право власності позивача на спірний об'єкт підтверджено належними правовстановлюючими документами.

Так, оцінка цілісного майнового комплексу приватизованого будівельного об'єднання була зроблена щодо всього майна, як виробничого, так і соціально-побутового призначення. Майно дитячого оздоровчого табору не оцінювався як окремий цілісний майновий комплекс або окремий об'єкт приватизації.

План приватизації Фондом державного майна не приймався. У даному випадку, як визнав і сам відповідач - ФДМУ, планом приватизації слугувала додаткова до договору оренди угода, яка визначала можливість викупу орендованого державного майна, а також умови і порядок викупу. Як уже згадувалося, цією угодою передбачено, що при викупі зі складу майна, яке підлягає викупу, виключаються тільки акції, частки, паї, якими володіє орендар у статутних фондах інших юридичних осіб. Інших вилучень договір не містить.

Ті ж умови передбачені й у договорі закупівлі-продажу від 15 вересня 1993 р. У всіх документах йдеться тільки про передачу майна у власність набувача, і жодним з них не обумовлюється особливий режим передачі об'єкта соціально-побутового призначення - дитячого оздоровчого табору - у користування, ніде не оговорені особливі умови і порядок користування або розпорядження ним.

В акті прийому-передачі, підписаним від імені продавця головою Фонду державного майна України, а від імені покупця - керівником орендного підприємства, відображена передача у власність покупця державної частини цілісного майнового комплексу орендного підприємства, зокрема, безоплатна передача основних засобів невиробничого призначення.

Це майно, зокрема майно дитячого оздоровчого табору, ввійшло до статутного фонду закритого акціонерного товариства, про що свідчать установчі документи позивача і що підтверджується аудиторським висновком.

Юристи компанії спростували і доводи відповідачів про те, що безоплатна передача об'єктів державної власності у власність покупця порушує основний принцип приватизації - його платність.

На обґрунтування своєї позиції Фонд державного майна навів кілька аналогічних, на його думку, рішень різних судових інстанцій щодо передачі об'єктів соціально-побутового призначення не у власність, а в користування осіб, що приватизують майно цілісних майнових комплексів державних підприємств. На підставі цих рішень Фонд державного майна зробив однозначний висновок про те, що ст. 24 Закону України "Про приватизацію державного майна" припускає передачу об'єктів соціально-побутового призначення в користування, але не у власність покупців.

Однак аналіз зазначених судових рішень свідчить, що у всіх випадках необхідно розглядати всі обставини справи й надані документи в сукупності, а не трактувати норми Закону абстрактно на розсуд зацікавленої сторони. В одному з наданих рішень договір купівлі-продажу мав застереження щодо особливого статусу об'єктів соціальної сфери цілісного майнового комплексу, що придбавається, в іншому - особливий статус і порядок використання таких об'єктів визначалися планом приватизації, у третьому - судові не було представлено документів, які підтверджують той факт, що об'єкти соціально-побутового призначення створені за рахунок коштів Фонду соціального розвитку приватизованого підприємства.

Водночас, аналіз горезвісної ст. 24 Закону України "Про приватизацію державного майна" не дає підстав говорити про однозначне її тлумачення ні в один, ні в інший бік. Очевидно, що в кожному конкретному випадку при підготовці об'єкта до приватизації державний орган приватизації при складанні плану виходить з тих або інших міркувань, визначаючи перелік, умови і порядок відчуження державного майна.

Проте ст. 24 включена до Закону про приватизацію і безоплатна передача об'єктів соціально-побутового призначення (до речі, тільки тих, які створені за рахунок коштів Фонду соціального розвитку приватизованого підприємства!) визначена як пільга на викуп майна орендними підприємствами і товариством покупців, створеним працівниками підприємства. Законом передбачені й інші випадки безоплатної передачі в приватну власність державного майна в процесі приватизації.

У нашому випадку наявні кілька листів самого Фонду державного майна України до різних державних інстанцій, зокрема, до органів місцевого самоврядування й Генеральної прокуратури України, якими підтверджується перебування об'єктів соціально-побутового призначення у власності ЗАТ „К" на підставі передачі їх за підставами, передбаченими п. 2 ст. 24 Закону про приватизацію. Листи датовані 1993 р. і 2002 р.

Це не перешкодило Фондові державного майна України в 2003 р. (з плином 10 років після укладання договору купівлі-продажу!) своїм наказом від 23 жовтня 2003 р. скасувати (!?) виданий ним же перелік нерухомого майна, переданий організації орендарів, який підтверджує право власності покупця на придбане майно.

"Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом".

Вочевидь, Фондові державного майна судові інстанції ні до чого. Хазяїн свого слова. Слово дав - слово взяв.

Згаданий наказ Фонду від 23 жовтня 2003 р., звичайно, був визнаний недійсним. Відповідною судовою інстанцією - господарським судом м. Києва.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 1 жовтня 2003 р. рішення місцевого господарського суду в даному спорі скасовано. Позиція позивача - ЗАТ „К" - визнана обґрунтованою. Надані суду документи - достатніми для підтвердження права власності на придбане в процесі приватизації майно. Договір оренди як укладений неналежним власником - Фондом майна АР Крим - визнаний недійсним.

Вищий господарський суд України постанову Севастопольського апеляційного господарського суду залишив у силі.

Подібні рішення, безумовно, і без перебільшення, є надважливими та значними перемогами правосуддя, що вселяють віру в становлення правової держави і формують стійку правосвідомість в його громадян.

Чудово і просто про правосвідомість в І. Ільїна: "Якщо людина хоче бачити свої особисті права відгородженими і захищеними, вона повинна вкластися своєю правосвідомістю в це суспільне правове життя і правильно брати участь у його влаштуванні. Як законодавець вона має творити закони з правильної глибини своєї правосвідомості; як суддя і чиновник вона повинна тлумачити і застосовувати закон так, як цього вимагає її справедлива правосвідомість; як рядовий підлеглий громадянин вона має прийняти закон у свою правосвідомість і включити накази, заборони і дозволи, що утримуються в законі, в процеси мотивації своєї поведінки".

І ще, у нього ж - про приватну власність: "Приватна власність як би "кличе" людину до трудового та творчого інвестування, і цей "поклик" повинен бути обставлений реальними і міцними гарантіями, тому що справжнє "інвестування" можливе тільки там, де працівник упевнений у відгородженості свого права, де до вічного ризику, що йде від стихій і від природи, не приєднується ризик суспільно-політичний".